Знайомтеся!!!
Сім‛я Ливинських, мама Ірина, син Владислав та донечка Валерія – наші активні читачі. А крім того, вони і самі чудово пишуть власні казки та оповідання. Як говорить пані Ірина: «Головні натхненники у моєму житті – це діти. Першу казкову історію написала для сина, коли йому було 2 роки. Мені так хотілося розповісти йому про цей світ, навчити чогось доброго та світлого. Потім письменництво мене захопило. Мені подобається створювати світ зі слів. Через слова можна передати читачеві свої думки, враження, поділитися своїм духовним світом. Я щиро впевнена, що гарна книга повинна бути в кожній людській кишені».
Ірина мріє випустити у світ свою казкову історію із власними ілюстраціями, щоб цей світ ще трішечки від цього потеплішав. І звісно, що з такої чудової матусі беруть приклад її діти. Син Владислав теж почав писати власні казочки, а також допомагає мамі з ілюстраціями до її творів.
Пропонуємо вашій увазі казочку Ірини Ливинської.
Приємного читання!
Читайте де завгодно!
Ми хочемо, щоб ви читали більше!
Хмаруся
Якось на ясному весняному небі народилася біла хмаринка. Така пухка та круглобока, наче моток солодкої вати.
- Хмаруся…- Лагідно всміхнулося сонечко.
- Хмаруся…- Зачаровано зашелестіли дерева та квіти.
- Хмаруся!- Засміявся бешкетник вітер та розкуйовдив її гарно підібрані боки.
І ось тут виявилося, що Хмаруся народилася не тільки гарною, а ще й дуже норовливою. Образилася вона на вітрову витівку не на жарт, та як почала гримати наліво та направо.
- Ох ці травневі Хмарусі… - Захитав головую дід Тарас, дивлячись з двома онучатами у вікно, як на небі насувається негода, та ще дужче обійняв онуків, щоб їм не так лячно було.
А тим часом Хмаруся вже зовсім розійшлася: блискавки на землю сипала, у зливі квіточки топила та без перестану гриміла громом. Дуже вже вона хотіла й до сонечка дощем дістати та ніяк не вдавалося. Величне та непохитне, воно так само сяяло високо в небі і лагідно посміхалося до хмаринки.
- Чого ти так репетуєш, маленька? – Заспокоювало сонечко Хмарусю.
Та Хмаруся від того, ще більше лютилася і бризкала сльозами на всі боки.
З настанням ночі репетлива хмаринка почала ридати за добрим сонечком, що зникло з обрію. Знесилена, вона майже не гриміла. Але проридала все ж до самого ранку, поки сонечко до неба не повернулося і не висушило її останні сльози. Добряче усіх на землі перелякала мала хмарка. Опинившись у лагідних сонячних обіймах, Хмаруся знов обернулась на пухку круглобоку хмаринку та солодко заснула.
І все на землі зраділо, що негода стихла, і дощ із хмаринкиних сліз припинився. Всі посміхнулися і потяглися до лагідного сонечка.
- Дивися, дідусю!- Вигукнули онуки, припавши уранці до вікна. – Хмаруся вже не сердиться! Тепер вона знову мила та біленька!
- Так, -всміхнувся дідусь, - до наступної грози. Ох ці травневі Хмарусі…- Зітхнув він і пішов до саду подивитися, як там квіточки після зливи.
Ливинська І., квітень 2020р.
А це оповіданнячко буде цікавим усім: і дорослим, і малим!
Людина без таланту
Народилася Людина в самий звичайнісінький вівторок на початку весни. І була ця Людина самою звичайною. Ні надзвичайної зовнішності, ні співочого голосу, ніяких видатних здібностей не мала.
Йшли роки. І вона, обігріта сонцем, вмита дощами, зміцнена морозами, часом засніжена, але навесні все ж відтанувша та розквітла, потроху зростала, зростала та й виросла. І тепер гойдалася Людина у життєвому морі на хвилях повсякденності. Повсякденності самої звичайної.
Звичайна робота, звичайний дім, в якому самий звичайний побут. Минуло кілька звичайних років, і в її домі з’явилися діти. Тільки встигла Людина зустріти й провести здавалося б кілька самих звичайних днів, як
БАЦ! Вже й онуків няньчить. А тут наче тільки очима кліпнула, ось і правнуків дочекалася.
Прожила Людина саме звичайне життя і у самий звичайний вівторок наприкінці осені пішла Людина до Бога. А в нього всі її справи на долоні записані. І справи ті самі звичайнісінькі: шанувала батьків, старанно навчалась, сумлінно працювала, про близьких піклувалася, любові не шкодувала, допомагала нужденним, милосердя не цуралася, серед життєвих складнощів не зневірилася… Довго читав Господь, а як скінчив, то, уважно придивившись до Людини, широко всміхнувся:
- Я бачу, що Ви - звичайнісінька Людина!
- Ну, що ж поробиш, - відповіла Людина, - як нема в мене талантів.
- Немає талантів??? – Здивувався Господь. – Бути Людиною з великої букви – це справжній талант!
Ливинська Ірина, 2020р.
Бажаємо Ірині творчих успіхів та натхнення,
здійснення її мрії !
Дякуємо Владиславу та Валерії за дружбу з нами.
А всім читачам та шанувальникам нашої бібліотеки хочемо побажати: "Ти не можеш купити щастя, але можеш прочитати книжки".
Немає коментарів:
Дописати коментар