Афганська війна… Брудна, неоголошена. Та хіба війни бувають чистими?! Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі , у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.
Сьогодні ми шануємо пам’ять тих, хто поліг в афганських ущелинах, та кланяємося тим, хто прийшов з війни живим, хоча з пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, вони свято вірили, що виконують свій інтернаціональний обов’язок, вони вірили, що несуть визволення народу Афганістану, вірили, що йдуть не воювати, а захищати. Офіційно це не називали війною, а всього лише воєнною політикою. Але ця компанія тривала майже 10 років і вимагала великих жертв.
Афганістан
Він ріс веселим та завзятим.
І непомітно плинув час.
Пишались сином батько й мати,
Про внуків мріяли не раз.
А згодом став юнак солдатом,
Це річ вже не така проста.
Батькам лишалось лиш чекати
Від сина першого листа.
Аж ось і звісточка жадана!
Та мати зблідла в одну мить:
Писав їм син з Афганістану,
Там довелось йому служить.
Став батько мовчазним і хмурим,
Тяглись поволі довгі дні.
З дружиною в тяжкій зажурі
Вони лишалися одні.
А серце матері не раз
Якусь тривогу відчувало,
Неначе жінці увесь час
Якесь нещастя віщувало.
Не було дня, щоб не молилась,
Щоб сина Бог оберігав,
Вже зовсім трохи залишилось,
Коли військовий завітав.
Не встиг і слова ще сказати,
До звісток цих так і не звик.
Без слів все зрозуміла мати,
І відчайдушний вирвавсь крик.
«О, ні! Дитино рідна, сину!
О ясне сонечко моє!
Не вірю я, що ти загинув,
Адже ти все, що у нас є».
Ніхто тут вже не допоможе,
Приніс їм звістку чорний птах.
І чоловічі скупі сльози
Текли по батькових щоках.
Осиротіли вмить обоє.
Холодна в цинку домовина
І, звісно, ще звання Героя –
Все, що залишилося від сина.
І за який же такий гріх
Це гірке лихо їх спіткало?
Вони навіки радість, сміх
Із сином поруч поховали.
Як розібратись, хто тут винен?
Та і до чого всі ці спори?
Батькам не повернути сина,
Не відвернути страшне горе.
І тільки їхня сивина
Нагадує нам час від часу,
Що в цьому є чиясь вина,
І що, можливо, навіть наша…
Світлана Киянчук, м. Одеса
Чимало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану наші війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Посивіли завчасно хлопці-афганці, ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль одне одного. Їм досі важко повертатися до цих чорних сторінок у їхньому житті, та ще важче вирвати їх, знищити й забути. Афганістан був і залишається незаживаючою раною.
Статистика свідчить :160 тисяч наших співвітчизників , українців, брали участь у цій війні. 3360 не повернулися, з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило до полону. Понад 8 тисяч були поранені, 3560 стали інвалідами. 550 вдів, 711 сиріт. Такий рахунок Афгану.
Ізмаїл та Ізмаїльський район пам’ятає імена наших земляків, які загинули у афганській війні. Це - Юрій Губін, Сергій Алексєєнко, Сергій Лагно, Ігор Трипільський, Іван Балика, Іван Дяченко, В’ячеслав Мунтяну, Федір Картелян і Павло Фурдуй. Ці імена навічно вписані в літопис нашої пам’яті.
Закінчилась війна.Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями, але найвищою нагородою для тих, хто уцілів є життя, а для загиблих - пам’ять. Давайте будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі: у спогадах, снах, думках.
Адже, вони і є тією пам’яттю, що пише історію.
Немає коментарів:
Дописати коментар